Візантійський ісихазм та давньоруська печерна аскеза

Страница: 1/10

План

Вступ

Розділ І. Зародження аскетизму

Розділ ІІ. Візантійський ісихазм

2.1. Афон – колиска християнського аскетизму

2.2. Зміст ісихастської філософії та основні представники ісихазму

2.3. “Пупомудря” чи глибока філософія самозаглиблення?

Розділ ІІІ. Давньоруська печерна аскеза

3.1. Формування печерних осередків у Давній Русі

3.2. Отці-аскети

Висновки

Література

Епіграф

Сперши бороду на груди,

впер він зір у одну точку

і сидів отак недвижно

довго-довго, наче спав

Зразу все немов померкло

перед ним, і дрож пробігла

по худім старечім тілі,

і зомліли змисли всі

І.Франко

Вступ

“Ісихазм” у Візантії та “печерна аскеза” Київської Русі належать до єдиного ареалу – греко-православного світу. І це є знаковим, оскільки Православна Церква хоча і називається як правило Східною, вважає себе тим не менш Церквою Вселенською. Остання не обмежує себе сферою певної культури, спадком елліністичної чи будь-якої іншої цивілізації, будь-якими формами культури, характерними лише для культури Сходу. Що, здавалося б , спільного між еллінізмом та руською культурою, хоча християнство у Київській Русі – візантійського походження? Православ’я об’єднало багато різних культур, давши їм єдину віру, об’єднавчу ідею.

Метою цієї роботи, у більш вузькому значенні, є дослідити етапи становлення аскези та містики, зокрема містичної філософії ісихастів у Візантії, і на цьому тлі показати самобутність самітництва Давньої Русі. В широкому значенні – розгорнути картину духовних пошуків особистості у контексті східної містики, показати намагання індивіда “пізнати самого себе” через єднання з Богом, через глибоку та багато в чому незрозумілу аскезу. Більше того, цікаво прослідкувати як змінюється сама людська природа на шляху свого освячення, обожнення, як виправдовується той імператив, що “Бог став людиною для того, щоб людина могла стати Богом”.

Зрештою, ця робота допоможе збагнути, що існують речі недосяжні для розуміння і дещо, за висловом Канта, необхідно залишити для віри. Недарма сам апостол Павло каже: “Я не знаю. Бог знає.”

Перш ніж перейти до конкретного розгляду, необхідно дати коротке визначення ісихазму. Як визначає енциклопедичний словник ісихазм або гесіхазм (від гр. hesychia – внутрішній спокій, відреченість) – філософська, містична та суспільно-політична течія у Візантії XIV ст., основні положення якої були теоретично обґрунтовані Григорієм Синаїтом, григорієм Паламою, Миколаєм Кавасілою. Виникла у середовищі монахів-внахоретів з Афону, які провідували уявлення про існування вічного нетваринного божественного світла, що з’явилось під час Преображення Христа і просяяло їм (афонським аскетам) у нагороду за відлюдне життя. Необхідною умовою сприйняття цього божественного світла ісихасти проголосили містичне споглядання, спокійне зосередження на одному пункті, яке б відволікало думки від всього, що навколо. Відомі заклики до суворого аскетизму, повної зневаги до особистості, смирення перед Божою волею. Константинопольський собор підтвердив ісихазм в ідеологічній боротьбі Візантії. Надалі ісихасти мали значний вплив на православну догматику, екзегетику, антропологію.

Досить багато матеріалу існує з історії дослідження даної теми, хоча й дещо суперечливого.

Візантійський ісихазм досліджували патрологи, історики Візантії та церковні історики. Насамперед слід згадати магістерську дисертацію ігумена Модеста (Стрельбицького), в якій він пише про Св.Григорія Паламу як про одного з великих подвижників благочестя християнського, як про вчителя та захисника Грецької церкви у боротьбі з папізмом за православ’я та свою самостійність. Ця робота була поштовхом для подальшого вивчення творчості та богослов’я Св.Григорія Палами та інших ісихастів. Так з’являється стаття Г.Недєтовського про Варлаама та його послідовників, в якій йдеться про ісихастські дискусії XIV ст. Автор виправдовує Варлаама і не бачить в цьому “свідомого агента католицької пропаганди”. Загалом, зміст статті свідчить про те, що автору була чужа духовна суть і ісихастського руху. Важливою є також праця з історії Афону, написана тонким знавцем історії Православ’я єпископом Порфирієм (Успенським). Він доводить, що ісихазм є дуже давнім явищем і сягає витоків монашества*; практика мовчальників так би і залишилась, на думку Порфирія, таємницею, якби її не виявив калабрійський монах Варлаам.

Реферат опубликован: 24/07/2009