Страница: 5/10
Святий Григорій Синаїт створив вчення, яке лягло в основу усього середньовічного напрямку східного монашества, зокрема в основу містики XIV ст.
Коли Григорій Синаїт приїхав до Афону з Криту, він, як сказано в його “Житії”, знайшов лише трьох іноків, знайомий зі справжньої ісехією. Вчення Синаїта було надто суворим, іноді воно навіть суперечило старому устрою монастирського життя.
Важко сказати, чи був Григорій Палама учнем Св.Григорія Синаїта, але є підстави твердити, що він був його учнем по духу. Проте Палама дещо пом’якшує строго монашеську точку зору Синаїта: він не цурається світу, лише визнає за монашеством більше можливостей для спасіння. Більш рішучим у цьому смислі є вчення Кавасіли; воно не говорить про монашество та його переваги. Єпископ Алексій у своїй праці “Візантійські церковні містикиXIV ст.” вказує на єдність поглядів трьох великих візантійських богословів: “Загальна для усіх трьох містиків і найхарактерніша риса полягає в тому, що вони навчали і доводили самим життям, що не шляхом філософських роздумів, але постійним очищенням душі, абсолютною німотою почуттів та думок, постійним перебуванням в розумній молитві і можливо для людини досягти осяяння з гори. Цей прояв Божества можна бачити навіть тілесними очима. Вони також повчали, що для пригнічення пристрастей необхідно усі думки свого розуму зосереджувати в глибині серця, постійно спостерігаючи за ними і не дозволяти собі думати про щось інше, окрім Бога”.
Давні містики метою аскези вважали обоження, тобто уподіблення Богу через Ісуса Христа, який зробив людську природу учасницею божественного життя завдяки іпостасній єдності Божої та людської природ. Хоча обоження і передбачало єднання людини з Богом, але, насамперед воно передбачало перенесення на душу таких божественних атрибутів як безсмертя, блаженство і надлюдська повнота та інтенсивність життя. Шлях до обоження лежав через:
1). очищення (катарсіс);
2). просвітлення;
3). цілеобретіння.
Перше – це очищення душі від усього мирського через повне відречення від світу.
Друге – це просвітлення душі божественним світлом.
Третє – віднайдення містичної досконалості, єднання з Богом та обоження.
При цьому можна говорити про дві течії у східнохристиянській містиці: споглядальну та аскетичну. Перша течія прагне через містичний гносіс до спрощення душі та її єднання з Богом. Друга – підкреслює не стільки момент гносісу, скільки любові та відданості богу. До містиків першої течії можна віднести Псевдодіонісія та його послідовників, до другої – Макарія Єгипетського та Симеона Нового Богослова (X –XI ст.). Деякі містики синтезували в собі два напрямки: це Григорій Нисський (IV ст.), Ісаак Сирін (VI ст.), Максим Сповідник (VIІ ст.) і сам Григорій Палама.
Приклад з творів Ісаака Сиріна прекрасно ілюструє переживання ісихії: “Одного дня я хотів прийняти їжу після чотирьох днів голоду. І коли став я на вечірню службу, щоб після неї прийняти їжу, і стояв на дворі келії моєї, між тим, як сонце було високо. то, почавши службу, лише протягом першої слави діяв свідомо, а після того перебував підчас служби, не знаючи, де я, і залишався у такому стані, поки не зійшло знову сонце наступного дня і не зігріло мого обличчя. І тоді вже, коли сонце почало сильно турбувати мене, повернулась до мене свідомість, і ось побачив я, що настав вже новий день, і подякував я Богові, роздумуючи над тим, як благодать його сходить на людину.”
Слід дати коротку характеристику основним принципам ісихастських практик. Це:
а). постійна “розумна молитва”, тобто постійне зосередження та усвідомлене повторення Ісусової молитви;
б). “зведення” розуму в серце;
в). споглядання світлових феноменів (нетварного Фаворського світла, за Паламою – нетварних божественних енергій);
г). активне використання методів психосоматичної регуляції (затримка дихання, специфічні пози, візуалізація, зосередження на певних ділянках тіла).
Вказівка щодо нового способу містичного сходження до Бога вперше простежується у Св.Симеона Нового Богослова. Так між раціоналізмом IX – X ст. і новим рівнем раціоналізму XI – XIII ст. лежить пожвавлення містичних інтересів, характерне для кінця X ст. і першої третини XI ст. У них саме і розпізнаються ті мотиви, які існуватимуть у творчості більш пізніх ісихастів. Найоригінальнішим мислителем серед візантійських містиків X – XI ст. був Симеон (прізвисько “Новий Богослов” він отримав від ворогів). Для цього подвижника важливими елементами емоційно-духовного життя є плач та молитва, які є однак, беззмістовними без осяяння душі божественним світлом. З Симеона вперше в історії візантійської духовної культури світло стає центральною проблемою естетики, хоча, як відомо, воно займало важливе місце вже в естетиці Псевдо-Ареопагіта. Сліди такої естетики можна простежити в візантійській художній культурі. Золоті фони та німби мозаїк та ікон, промені та зірки золотого ассіста на візантійських зображеннях, блиск мозаїчної смальти, - все це конкретна реалізація в мистецтві тієї естетики світла, яку розробили на практиці візантійські подвижники. Вклад Симеона в неї особливо значний. Пізніше лише Григорій Палама здійснив істотні доповнення до цієї естетики.
Реферат опубликован: 24/07/2009