Страница: 8/10
Отже, формування аскези XI – XIII ст. мало київське середовище. Тому маємо безліч згадок про печерні монастирі в Києві: Києво-Печерський, Гнилецький (кінець XI – XVI ст. скит Києво-Печерської Лаври), Видубецький (друга половина XI – XVIІІ ст. – аж до заборони відлюдницької практики через грабунки кримських татарів), Звіринецький (XІІ – XVIІ ст.), Кирилівський (XI – XІV ст.), Микільський (XІІІ – XV ст.), Щекавицький (засновано у XІІІ ст.), Межигірський (XV – XVІІІ ст.), Китаївський (XVІ – XVІІІ ст.) та багато інших. Цілий ряд київських печерних комплексів – Сирецький, Смординський, Юрківський, Солом’янський, Голосіївський, Феофанівський, Пирогівський та ін. – за браком історико-археологічних даних можуть бути лише умовно віднесені до печерних монастирів.
3.2. Отці-аскети
Яскравим втіленням ригористичної лінії, яку обстоюють вже згадані єгипетські та сирійські монахи є життєвий шлях Антонія. Найперший із засновників Києво-Печерської Лаври, народився у місті Любечі на Чернігівщині. Замолоду він шукав усамітнення, на Афоні Антоній. Поблизу Києва, на Берестові за межею міста він знайшов двосаженну печеру, вириту колись варягами, і оселився там.
Відомо, що з XІ ст. на Русі поширюється візантійський ісхазм, який був занесений з Афону саме Антонієм Печерським. Усі його характерні риси можна споглядати як у самого печерського патріарха (“обыкль единь жити ., не тръпя всякого мятежа и мълвы”, “затворися въ единой келии пецеры”), так і в його учнів (Ісаакій) та послідовників (Микита, єпископ Новгородський, Лаврентій затворник, Іоанн Багатостраждальний), які у повній темряві, “яко зракъ вынимая человъку” зуміли “невидънием и молчанием” осягнути “свът божественный”, “неизречененъ”.
Вже згаданий учень Антонія Ісаакій, який був у мирському житті купцем, спокутуючи гріхи, завдавав тілу своєму жорстокої кари. Під власяницею надягав він сиру козячу шкіру. Коли шкура зсихалась, то дуже стискувала тіло. Ісаакій сім років просидів у печері чотири лікті завбільшки, а поживою була одна проскура через день. Ісаакій веде відчайдушну боротьбу з бісами, які всіляко знущаються з нього і зрештою, з’являються йому наче ангели світла.
Іоанн Багатостраждальний 30 років просидів у затворі, носячи на собі “заліза тяжкі”. Спокутуючи гріхи молодості, під час посту він закопується по груди в землю. Іоанн чує пекучий жар в ногах, жили і кістки його тріщать, як у вогні, над головою дихає паща лютого Змія. Тільки щира молитва до Бога дає йому полегшення.
Саме ісихастське вчення спонукало і стимулювало розвій печерного осідництва і похідних від нього форм затворницької аскези на Русі. Але разом з тим атавістичні ідеї асоціальної та споглядальної релігійної філософії, що суперечила ієрархічним і колективістським засадам християнської Церкви, вступали у протиріччя із щойновпровадженим загальножитійним устроєм руського чернецтва та узвичаєними канонічними приписами. Заперечення цієї екзотичної форми християнського служіння постало чи не одразу з її виникненням.
Варто згадати хоча б те, що Антоній убрав підземне жительство у шати майже повної самоізоляції. Це вело до надзвичайних нестатків і обмежень братії у вже й так нестерпних умовах похмурого і темного підземелля. “Житіє Феодосія” натякає на якісь негаразди – “мятежи и мълву” у середовищі ченців, - що призвело до переселення Антонія у інше місце. Вірогідно, що поштовхом до цього було поступове утвердження в первісній самітницькій “келії” общинних засад, які підточували її з середини. Справді Антоній вдовольнявся всього двома учнями – Феодосієм і Никоном Великим, останній вже почав постригати все нових прибульців, для котрих була потрібна хоча б найпростіша організація. Як тільки ісихастські підвалини почали руйнуватися, занепала і мотиваційна основа печерного жительства.
Немає об’єднавчої ідеї – не стало й печерної обителі. Антоній подався на Ближні печери, братія оселилася на пагорбі понад своїм колишнім притулком.
Майже в усі часи існування Печерського монастиря ісихія, прихована під назвою “затворництва”, викликала супротив церковних властей, тому й не мала глибокого соціального підґрунтя. Найбільш вражаючим прикладом подібного заперечення є посмертна доля Антонія Печерського, що з неласки пізніших ортодоксів до його світоглядних уподобань опинився немовби поза монастирською історією і з живої земної постаті перетворився на міфологізований іконописний образ. Взагалі Антоній далеко поступається популярністю перед Феодосієм. Вже невдовзі після смерті останнього, 3 травня 1074 року, пам’ять його як святого відзначається принаймні у печерському монастирі, 1091 року мощі Феодосія переносять до церкви, яку почали будувати йому ще за життя. Доволі рано складається і житійна література присвячена Феодосію (XІІ ст. – “Києво-Печерський Патерик”). Антоній і Феодосій – різні типи святих. Перший – аскет, відлюдник, а другий – не відкидає побут, не байдужий до світу, має дар спілкування з людьми.
Реферат опубликован: 24/07/2009