Церковне християнство

Страница: 6/14

Таким чином, із свідчень нехристиянських письменників випливає, що нова релігія почала поширюватися не раніше початку II ст., і лише в другій половині цього століття вона почала привертати увагу язичеських письменників. Мовчання про християнство у творах авторів І ст. не було випадковим. Християнські секти того часу були такі незначні, що пись­менники не знали про їх існування. Звідси випливає, що єван­гельське оповідання про чудеса, що їх робили і Ісус, і апосто­ли, було лише благочестивою вигадкою християнських пись­менників. Археологічні розкопки, що здійснювалися у всіх місцях, де можна було передбачити існування ранньохристи­янських общин, від Риму до Палестини, не дали у І ст. ніяких слідів таких общин. У римських катакомбах найдавніші дані про християн належать до другої чверті II ст. Тим самим ча­сом датуються найбільш ранні знахідки християнських папі­русів у Єгипті.

Розкол християнства

Головною причиною розколу були особливості соціально-еко­номічного та соціально-політичного становища церкви на за­ході та сході Європи. На заході феодальні відносини розвивали­ся досить швидко, існувала політична роздробленість, римський папа (так став називати себе глава римської патріархії) та його церковне оточення були політичне самостійними і незалежни­ми. На сході ці феодальні відносини розвивалися повільно, існу­вала політична централізація, константинопольський патріарх та його церковне оточення були політичне несамостійними, за­лежними від світських властей. Другою важливою причиною розколу була боротьба римського папи та константинопольсько­го патріарха за владу над усією християнською церквою.

Процес розгалуження офіційного християнства був тривалим. Різниця у соціально-економічному і соціально-політичному становищі церкви на заході та сході Європи привела до появи відмінностей у віровченні та обрядовості. Вже в IX ст. відбувала­ся гостра богословська полеміка між західним та східним духів­ництвом, яка закінчилася розривом відносин між римським па­пою і константинопольським

9

патріархом. Однак невдовзі папа та патріарх пішли на примирення. Повторний і вже остаточний розрив відбувся у 1054 р., коли папа і патріарх взаємно відлучи­ли один одного від церкви і оголосили анафему. Після цього римська церква почала називатися католицькою (від грецької «вселенський, всеохоплюючий»), а константинопольська та александрійська, антиохійська і єрусалимська, які підтримували її, ортодоксальними. Православ'я — одне з відгалужень християнства, що дістало оформлення після розколу церкви в 1054 р. на Східну та Західну. На відміну від католицизму православ'я не має єдиного церков­ного центру, що об'єднував би віруючих у масштабі планети. Історично склалося так, що перші християнські центри, котрі в майбутньому перебрали контроль над діяльністю віруючих на значних територіях, формувалися як самостійні церковні утво­рення. Згодом, з розпадом Римської імперії, такі центри визна­чилися в Александрії, Антіохії, Константинополі та Єрусалимі. Відцентрові сили, що діяли у Візантії, прискорили ослаблення , взаємозалежності між вказаними територіями.

Початок християнства на Україні

Християнство поширювалося на Україні ще задовго до кня­жіння Володимира Великого. Вже біля 860 р. мали охреститися Аскольд і Дір, що ходили великим походом на Царьгород. Ук­раїнське населення не противилося християнській вірі. Вже за Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св.Іллі й частина княжої дру­жини була християнська. Ігорева дружина Ольга також прийняла християнство, але не могла приєднати до нової віри сина Святослава. Він сказав, що його дружина буде сміятися з нього. Володимир Великий не тільки сам прийняв християнство, але й намагався зробити його вірою цілої держави. За наказом князя всі без винятку хрестилися.

Реферат опубликован: 30/06/2006