Страница: 2/4
Важко знайти куточок землі, де б не здійснювали роботу християнські місіонери. Християнська релігія розпадається на ряд самостійних напрямів. Зберігаючи в основному ортодоксальні положення християнської догматики, ці напрями відрізняються один від одного своєрідним тлумаченням деяких догматів, окремими особливостями культу.
Християнська релігія виникла в першому сторіччі нашої ери в умовах розвинутого суспільства з гострими політичними, економічними та соціальними суперечностями в одному з найдавніших осередків земної цивілізації — Палестині. Більшість населення цього регіону сповідувала іудаїзм, який на початку нової ери переживан глииику кризу. Світська влада в особі царя Ірода та духовна влада жерців Єрусалимського храму поступово втрачали вплив на широкі верстви населення. Серед іудеїв поширювалися очікування месії, передвіщеного старозаповітними пророками. З'явилося чимало проповідників, які оголошували се- бе месією і обіцяли врятувати іудейський народ. Один з таких проповідників — Ісус — привернув до себе увагу людей надзвичайно виразними промовами, що містили в собі основи нового релігійного вчення і вражали проникливістю в глибини людської душі. Саме Він і був визнаний Месією.
Основи християнського вчення
Послідовники Ісуса Христа — християни — вірять в єдиного Бога, який виступає в трьох іпостасях: Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого (Свята Трійця). Бог — ізначальна, безпричинна Істота, яка існує вічно і не має початку в часі. Бог-Отець Своїм Словом створив весь видимий і невидимий нами світ. Бог-Син (Логос, Слово) народився від Отця до початку часів, тобто Син співвічний Отцю. Заради спасіння людства Бог- Слово зійшов з небес і втілився від Духа Святого і Діви Марії й став Боголюдиною Ісусом Христом, який за гріхи людства був розіп'ятий, а згодом похований. На третій день після цього Ісус Христос воскрес, а потім вознісся на небо. Хрис- тияни очікують, коли Ісус Христос прийде вдруге і стане судити всіх живих і мертвих, кожному по його заслугах, після чого встановиться Царство Боже. Християни вірять в існу- вання пекла і раю, де, відповідно, грішники і праведники проводять своє загробне життя.
Священна книга християн — Святе Письмо — Біблія складається з двох частин: Старого Заповіту і Нового Заповіту. Старий Заповіт включає в себе 50 книг (православні вважають канонічними 39, а католики та протестанти — всі 50). У Новому Заповіті 27 книг.
Великий Церковний Розкол
Цей надзвичайно складний історичний факт сягає своїм корінням ще в античний період. Рим виховав у своїх громадян почуття переваги над усіма. Зачарування Римом не тільки збереглося у стародавніх народів, які прийняли християнство, але й перейшло до варварів, які поселилися на руїнах Римської імперії. І не дивно. Римська єдина держава, рим- ська культура — це були не порожні слова, а поняття з винятково цінним змістом. Огорнутий і овіяний славою старого Риму, єпископ Римський віддавна посів видатне положення в Християнській Церкві. Римский єпископ вважав себе покликаним дбати «про мир у всьому світі та добробут святих Божих Церков». У справі збереження істинного віровчення Римська Церква користувалася незаперечним авторитетом. Не беручи постійної живої участі у догматичній боротьбі Сходу, папи, тим не менше, напружено слідкували за нею і ніко- ли не втрачали можливості своєчасно висловити свої думки, які часто розросталися до великих трактатів (як, наприклад, томос папи Льва І Великого IV Вселенському Собору), підказати влучні вислови, мовні звороти, котрі могли б розбити тонкощі єретичних систем. Папи майже завжди вдало ставали на бік ортодоксально мислячих, входили в їх сумне поло- ження, сприяли їм і підтримували їх. Початок суперечностей насамперед на Сході, а потім і у відносинах між Сходом і Заходом був покладений заснуванням Константинопольської
архієпископи, а потім і піднесенням її як столичної. До П Вселенського Константинопольського Собору 381 року першою кафедрою На Сході вважалась Александрійська. Після згаданого Собору почалася боротьба між Константинополем та Александрією, яка закінчилася остаточною перемогою Константинопольського архієпископа над Александрійським папою на IV Вселенському Халкідонському Соборі. Ще раніше, на III Вселенському Ефеському Соборі, втратила свої переваги Антіохійська кафедра: антіохійській теологічній школі в особі Несторія була оголошена анафема, Кіпрська та Грузинська церкви отримали автокефалію. З усуненням антіохійського несторіанства та александрійського монофізитства зміцнилось грецьке православ'я як таке, що йде середнім шляхом. Звичайно, підвищується роль і Константинопольської кафедри. Після Халкідонського Собору Константинопольський архієпископ і канонічне, і фактично став першим на Сході. Така ситуація склалася не в останню чергу і завдяки Римським понтифікам. Папи з побоюванням слідкували за піднесенням нової столиці й співчували Антіохійському та Алек- сандрійському патріархам. Але догматична істина вимагала від них принципової позиції і в канонічних питаннях.
Реферат опубликован: 31/03/2006